Вільні, але не зовсім. Наша економіка досі не є самостійною

Якось Наполеон Бонапарт сказав, що народ, який не бажає годувати власну армію, годуватиме чужу

Україна 23 роки не утримує чужого війська, однак неналежне фінансування власного вже дається взнаки. І хоч як намагаються політики перекласти всю вину за це на Януковича, але проблема не в персоналіях, а в тому, що економіка, яка не забезпечує всім необхідним український народ, не здатна бути надійною основою для розвитку війська. Усупереч самостійності України народне господарство зберігає критичну прив’язаність до багатьох екзогенних факторів. Це призводить до регулярних економічних криз, унаслідок котрих розвиток будь-яких фінансово залежних галузей (зокрема, військової, але не лише її) є неможливим.

Візьмімо, до прикладу, агропромислову сферу. Здавалося б, торік Україна зібрала понад 63 млн т зерна, що на 24% більше, ніж у 1990-му (див. «Драматичні перетворення»). Країна має потенціал подвоїти цей обсяг через кілька років і претендує на місце провідного експортера продовольства у світі. Але, попри це, факторів залежності вистачає. Торік ми імпортували харчів на $8,1 млрд (66,7 млрд грн). Це серйозна сума, адже валова продукція сільського господарства України становила 253 млрд грн, а обсяг реалізованої продукції харчової промисловості, який поглинає частину сільгосппродукції, – 217 млрд грн. Ми критично залежні від імпортного насіння, певною мірою – від увезених м’яса та риби тощо. Український АПК знову ж таки критично залежний від імпортної техніки, навіть технології вирощування традиційних для нашої землі культур ми беремо за кордоном.

Хоч експорт продовольства у 2013 році становив $17 млрд, але понад три чверті його – це сировинні продукти: зерно, олія, залишки й відходи харчопрому. Отож-бо на нас впливає кон’юнктура світових ринків сировини: раніше ми залежали від цін на метали, тепер – на зерно. Щойно 2013-го воно подешевшало на 30–50%, як платіжний баланс України зазнав неаби­якого тиску, що стало однією з фундаментальних причин цьогорічного знецінення гривні. Бюджет країни залежний від того, чи повертатимуть ПДВ аграріям, а отже, від кількох зернотрейдерів та від того, чи буде успішним їхнє лобіювання пільгових умов експорту збіжжя.

Понад те, економіка залежна від низьких внутрішніх цін на продовольство, що тримаються в Україні. Коли наводять індекс «Біг-Мака», стверджуючи, що відповідно до нього долар повинен коштувати 3,96 грн (станом на липень 2014-го), то забувають, що низька ціна цього бутерброда в нас спричинена адміністративним ціноутворенням на ринку продовольства, обмеженнями експорту продукції АПК, наявністю так званих соціальних продуктів тощо. Тобто їжа в Україні дешева (добра родючість ґрунту стає цьому запорукою), і такий стан речей утримують штучно. Без цього українці не вижили б на такі низькі зарплати. Однак вищі доходи населення унеможливили б роботу численних застарілих виробництв, зокрема тих, які жевріють, але дають змогу олігархам викачувати бодай якісь прибутки за кордон.

Україна має високий ступінь залежності від торгівлі із зовнішнім світом. Відношення експорту/імпорту до ВВП торік становило 48%/56%, тоді як у більшості збалансованих економік воно перебуває близько до 20%. Тому економіка занадто відкрита і вразлива до зовнішніх шоків. Ми залежимо не лише від світових цін на сировинні матеріали, а й від того, чи не захоче якийсь із численних торговельних партнерів закрити ринок для нашої продукції, захищаючи внутрішнього товаровиробника чи національні геополітичні інтереси. Кризи зовнішньої торгівлі 2008–2009-го та 2012–2014-го років зайвий раз це доводять. Щойно перед нами зачиняються двері експорту або падає ціна, Україна постає перед черговою валютною кризою, зменшенням доходів населення, згортанням бюджетних та недержавних програм розвитку.

Звідси виникає залежність від фінансування, передусім зовнішнього, основним видом якого є запозичення. Валовий зовнішній борг на кінець минулого року становив майже 80% ВВП. За останні два десятиліття українці навчилися жити в борг. Це утворило нову залежність, притаманну цивілізованому світові. Внутрішні запозичення також чималі. На кінець 2013 року чистий внутрішній кредит комерційних банків державі, фірмам та домогосподарствам дорівнював 83% ВВП. Але найгірше те, що в Україні кредитування дістало вироджену суть. Якщо на Заході кошти передусім позичали на розвиток і тільки потім на проїдання (державі та приватним споживачам), бо можливостей для створення/розширення бізнесу стало обмаль, то в нас кредити надають хронічно збитковим підприємствам (підтримуючи їхнє існування, замість того щоб оголосити банкрутами), явно неплатоспроможним громадянам або державі у ситуаціях безвиході й відсутності альтернативи для розміщення коштів. Відтак залежність економіки, особливо найвідсталіших її контрагентів, від кредитів в Україні величезна. Це призводить до різноманітних казусів, невластивих розвинутим економікам, наприклад, перерахунків валютних кредитів за старими курсами, розкошування бідняків, розквіту колекторських компаній тощо.

Визначною є залежність бізнесу від держави. Чиновникам і регуляторним органам в Україні закон не писаний. У всьому світі швидке поширення та копіювання технологій призвело до того, що конкуренція відбувається не за якістю (ефективністю) фізичного капіталу, а за якістю (вартістю) держави, а також інфраструктури та людського капіталу, які від неї залежать. У цьому контексті Україна не має чим конкурувати, бо держава забирає в бізнесу забагато (грошей та часу), а повертає замало (послуг, інфраструктурних проектів, програм зі збільшення ефективності тощо). Тому ті острівці розвитку, які з’явились у вітчизняній економіці в період незалежності, працюють не завдяки, а всупереч державі. Рослинництво самостій­­но знайшло можливість брати землю в оренду, програмування – уникати податкового тиску, туризм – забудовувати привабливі ділянки. Решта галузей економіки, за невеликим винятком, – це залишки радянського спадку, від надійності й довговічності якого ми також дуже залежні.

Ключовою є прив’язаність економіки України до імпорту енергоресурсів. Звичка платити мало за енергоносії, культивована Кремлем уже в період самостійності, а також успадкована від СРСР енергетична неефективність і відстоювання державними високопосадовцями приватних інтересів у питаннях видобутку нафти, газу, вугілля, урану призвели до того, що енергетичний аспект став одним із основних в українсько-російській гібридній війні. Без допомоги ЄС Київ не мав би шансів хоч якось вирішити це питання, та навіть вона, мабуть, не врятує нас від холодних домівок узимку 2014–2015 років.

Але головною є ментальна залежність від совка, від властивих періодові СРСР патерналізму та недоспоживання. Багаторічне пригнічення приватної ініціативи та покладання надій на те, що держава упорається з усім, зробили українців нездатними перебудувати свої голови, навчитись ефективно управляти країною, долати її проблеми та залежності. Це стосується навіть високопосадовців. І не варто нарікати на громадян, які їх обирають, адже альтернативи таким «керманичам» не бу­ло, принаймні дотепер. Оце, мабуть, головна відмінність від Поль­­­щі та інших країн Центра­льно-Схід­ної Європи, між якими й Україною лише за чверть століття утворилася прірва завтовшки кількасот мільярдів доларів.

Коли трапилася Велика рецесія 2008–2009-го років, багато директорів українських заводів говорили про «кризу в головах» людей. На сьогодні доводиться констатувати, що вона стосується більшості українського суспільства так само, як і його поводирів, і тягнеться вже понад два десятиліття. З огляду на відсоток населення, сформований ще за Союзу, їй тривати ще кілька років. Без неї не було б усіх перелічених залежностей української економіки, як і багатьох інших. Їх просто усунули б чи мінімізували, відповідно реорганізувавши економічну систему. А відтак і людина в Україні почувалася б людиною і мала б достатньо простору для розвитку на особистому та суспільному рівнях. Оце, мабуть, і є те поле, на якому повинне працювати нове покоління українців і тих керівників, яких воно обиратиме. По-справжньому незалежних і вільних від «кризи в головах».