Як досягти успіху у віртуальному світі: велика стратегія для цифрової епохи

Експерти в галузі зовнішньої політики давно навчилися бачити світ у вигляді шахівниці, аналізуючи рішення великих держав і чекаючи реакції на  дії конкуруючих держав в постійній грі стратегічних переваг. У 19 столітті британські державні діячі відкрито підтримали цю метафору, називаючи їх боротьбу з Росією в Центральній Азії “великою грою”. Сьогодні телешоу “Гра престолів” пропонує особливо криваву і нестримну версію геополітики у вигляді постійної конкуренції між ворогуючими королівствами.

А тепер уявіть стандартну мапу світу, де показано кордони та столиці  190-та країн світу. Вона виглядає як шахівниця.

Після цього згадайте мапу світу в нічний час зі спалахами світла міст та темними закутками. Ці коридори світла розділяють дороги, машини, будинки та офіси; вони відмережують павутиння людських відносин, де сім’ї , працівники та мандрівники зібралися разом. Ось це все має вигляд павутиння. Це мапа не розділення, не поділу, не проведення кордонів суверенної влади, але об’єднання.

Побачити міжнародну систему як павутиння – це побачити світ не держав, а  мереж. Це світ тероризму, наркотиків, зброї та торгівлі людьми; зміни клімату та скорочення біорізноманіття; водних воєн і відсутності продовольчої безпеки; корупції, відмиванні грошей та ухилянні від сплати податків; пандемічних хвороб, які переносяться по повітрю, морю і землі. Коротше кажучи, це світ більшості з найбільш актуальних на сьогодні глобальних загроз.

В цьому світі проблеми і загрози виникають, тому що люди дуже пов’язані між собою, мало пов’язані або пов’язані неправильно з неправильними людьми або речами. “Ісламська держава”, або ІДІЛ, може мотивувати так званих «самотніх вовків» до вбивства своїх колег. Смертельний вірус може поширитися по всьому світу за тиждень. Між тим, він принесе за собою позбавлення мільйонів молодих людей можливості гідної освіти, роботи і повноцінного життя під вогнем насильства.

Незважаючи на цю нову реальність, більшість політиків рефлекторно діють як гравці в шахи, діючи так, ніби вони живуть в 17-ому столітті, коли Вестфальський мир заклав основу суверенних і рівноправних держав. Вони розуміють реальність мережевих загроз, але й існує нестача розуміння цих загроз у світових акторів. Настав час для розробки цих стратегій та поєднання управління державою з управлінням мереж – мистецтвом проектування, побудови та управління мережами. США, зі свого боку, потребують великої стратегії, яка б поєднала американські інтереси та цінності, як у власній мережі, так і на шаховниці світової політики.

Наступний президент США повинен перейняти велику стратегію побудови і підтримки відкритого міжнародного порядку, що тримається на трьох китах: відкрите суспільство, відкритий уряд і відкрита міжнародна система. Істотні лінії розлому цифрової епохи існують не між капіталізмом і комунізмом або демократією і автократією, але між відкритим і закритим. Алек Росс, експерт з технологій та колишній радник держсекретаря Хіларі Клінтон, вибудовує країни за принципом “відкритої та закритої осі”. Як він стверджує, “суспільства, які підтримують відкритість, прийдуть до успіху швидше.”

Відкритість включає в собі характерну структуру мереж. Вони відкриті в об’єднуючому сенсі:  мережі краще управляють багатьма елементами, ніж декількома, та добувають силу з цієї кооперації. Вони відкриті в прозорому сенсі: вони не дають можливості контролювати інформацію, як наприклад , в липні 2016 року спроба державного перевороту в Туреччині зазнала поразки завдяки здатності Президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана та його прихильників використовувати FaceTime, Facebook Live і Twitter, щоб обійти військове захоплення телевізійних мереж. І вони відкриті в автономному сенсі: на відміну від регульованого підпорядкування ієрархій правилам, мережі сприяють самоорганізації.

Однак це не єдиний вид мереж. У своїй книзі «Сьоме відчуття» Джошуа Рамо стверджує, що настав “новий вік постійної зв’язку”, але він аналізує відкритість цих мереж як небезпечну для США. Він формулює велику стратегію “жорсткого контролю доступу”, засновану на владі дозволу або заборони доступу до закритої мережі, яку він називає “gatelands” (вулиці з норвежської). Відповідно до цього підходу, Сполучені Штати повинні будувати фізичні і віртуальні “спільноти для управління всім-  від торгівлі до цифрової інформації у наукових дослідженнях”. Жорсткий контроль доступу – це стратегія зв’язку, але він вимагає розподілу, замінюючи фізичні бар’єри 20-ого століття цифровими 21-ого.

Історичні дебати про сутність зовнішньої політики США, продовжуються, таким чином, і в цифрову епоху. З одного боку знаходяться прихильники реалізму Ніксона і Кіссінджера, які бачать захист загальнолюдських цінностей, як рецепт для шкідливих іноземних перепон. З іншого боку, – прихильники  стилю Вільсона і Рузвельта (як Франкліна, так й Елеонори) – ліберального інтернаціоналізму, який прокламує здорову повагу до влади, але розглядає  загальнолюдські цінності як частину національної американської ідентичності, і як джерело влади.

Відкритий порядок приходить прямо з ліберального інтернаціоналізму, але вже оновленого для цифрової епохи. Він поєднує міжнародну політику і світову мережу, аналізуючи держави як потужних окремих суб’єктів, груп, підприємств та установ як акторів в їх власному праві. Ця схема підтверджується ідеєю Сполучених Штатів зміцнити глибокі міжнародні зв’язки, засновані на загальних цінностях, що походять з універсальних прав людини.

СТАЛЕ СУСПІЛЬСТВО

Головним пріоритетом будь-якої великої стратегії США є захист американського народу і його союзників. Неможливо, однак,  гарантувати безпеку в епоху постійних зв’язків. Обіцянка безпеки є непереборною спокусою для хакерів, загарбницьких орд ХХІ століття. Ну й звичайно поодиноких  терористів. Диктаторський режим,  у порівнянні з демократією, може краще зупинити такі напади, але це має ціну громадянських свобод.

Краще тоді обрати відкритість і прагнути до стійкості і самостійності. Люди повинні чекати від уряду розвитку мережі спостереження та захисту цивільних прав громадян. (Відповідно, більша частина роботи захисту цивільних прав у цьому столітті призведе до просування цифрових прав). І люди повинні визнати, що їх уряди не можуть гарантувати абсолютну безпеку. За небезпеку сплачується ціна свободи і демократії. Це ціна, яку варто заплатити.

У цьому світі, як Джульєтта Кайєм, колишній помічник держсекретаря у Міністерстві національної безпеки, зазначає в своїй книзі «Матір безпеки», громадяни можуть і повинні робити набагато більше, щоб забезпечити свою безпеку. “Не уряд”, – пише вона, “повинен гарантувати повну безпеки, тому що жоден уряд не може це забезпечити”. Роль уряду полягає в тому, щоб “інвестувати у створення більш сталої нації”, яка включає в собі інструктаж і розширення прав і можливостей громадськості, але скоріше як партнера, ніж захисника. Уряд також отримує вигоди від такого підходу. Стівен Флінн, експерт з питань стійкості, вказав всі способи, як американці можуть отримати додаткову інформацію від уряду, і якоюсь мірою  допомогти зупинити або хоча б пом’якшити лихо.

Флінн задає собі питання, що б сталося, якби влада США дала прес-конференцію в серпні 2001, проінформувавши населення про загрозу з боку “Аль-Каїди” і ризик викрадачів літаків, що можуть підірвати літак або використати один, як ракету? Багато хто назвав би такий крок  поширенням паніки. Але деякі пасажири літаків, які вразили свої цілі в Нью-Йорку і Вашингтоні,  запідозрили би, що викрадачі брехали, коли вони сказали, що повертаються в аеропорт. Можливо, деякі би прийняли заходи, як це зробили пасажири рейсу 93, що вилетів пізніше: вони знали, що інші літаки вже врізалися у Всесвітній торговий центр і Пентагон.

Суттєва різниця між відкритістю і закритістю цифрової епохи

Самостійність, необхідна для забезпечення безпеки, залежить від здатності до самоорганізації та вживання заходів. Такий загальносоціальний підхід вимагає обмеження влади, як державної, так і приватної. Надмірне зосередження влади в державних, приватних, або навіть цивільних руках може викликати зловживання. Рамо стверджує, що мережева природа «переможець отримує все» означає, що поточна монопольна система залишається актуальною. Дев’ять з дванадцяти найбільш популярних мобільних додатків, пов’язані з американськими компаніями, такими як Apple, Google і Microsoft. Facebook, WhatsApp і  YouTube мають більше мільярда користувачів.

Але напруга демократичного республіканізму, яка йде від Президента Томаса Джефферсона до судді Верховного Суду Луїс Брандейса – знову з’являється в американській політиці, кидаючи виклик складній концентрації економічної влади на тій підставі, що конкуренція  – це добре для її ж добробуту, неважливо, які би благі наміри чи вигідними монополії могли бути. В демократичній системі дані про людей належать народу. В даний час споживач відмовляється від своїх прав на ці дані в обмін на чудові безкоштовні товари і послуги, що надають великі технологічні компанії. Однак, у кінцевому рахунку, люди будуть наполягати на отриманні частини цінності своїх даних.

Менші, більш розрізнені суб’єкти мають багато переваг. З плином часу Apple і Microsoft прийшли до висновку, що ключем до конкурентного успіху буде перехід від домінування однієї системи до  забезпечення сумісності різних систем. На сьогодні, через гостре суперництво багатьох стартапів усі вони прагнуть бути купленими одним з великих гравців. Ті стартапи навпаки, мають стати частиною  середніх і великих компаній самостійно, створивши більше конкуренції і робочих місць на своєму шляху.

Сполучені Штати та інші держави поступово знайдуть  золоту середину мережевої потужності: не дуже сконцентрованої і не надто очевидної. Як це не парадоксально, зміцнення азіатських і європейських конкурентів в індустріях, де переважать американці, сприятиме довгостроковим інтересам США, як свого часу зробив Маршалл, навіть якщо це означає  перебудову економіки колишніх ворогів. Краще мати здорову конкуренцію в одній мережі Інтернет, ніж, наприклад, у численних національних павутиннях, що б стало сучасною версією автаркії.

Сполучені Штати були засновані в вигляді уряду обмежених повноважень; підозра в концентрації приватної влади періодично з’являлася протягом творення її історії. В кінцевому рахунку розмір території стає гнітючим, навіть для великих акторів. Будівлі і імперії дійсно розпалися  під власною вагою. Крім того, власники нових технологій не можуть оволодіти політичною силою, навіть, якщо вони кидають виклик нинішній гнилій політичній системі США. Вашингтон і Силіконова долина, праве і ліве, популісти і прихильники елітаризму — всі вони повинні знайти спосіб створення нового соціального і політичного договору, який поєднує нові технології з принципами обмежених повноважень.

Міжнародний порядок у 1945 році був заснований за принципом “вбудованого лібералізму”, який означає, що незахищеність відкритих грошей і торгівлі була пом’якшена внутрішнім захистом мереж. Аналогічно, відкритість міжнародного порядку XXI століття повинно ґрунтуватися на надійності і самодостатності товариств, в яких громадяни можуть активно брати участь в їх захисті і процвітанні. Перша частина реформ – це відкриті товариства; друга – відкриті уряди.

УРЯДИ І УПРАВЛІННЯ

У 2011 році президент США Барак Обама запустив партнерську програму “Відкритого уряду” з сімома іншими країнами: Бразилією, Індонезією, Мексикою, Норвегією, Філіппінами, Південною Африкою та Сполученим Королівством Велика Британія. До 2016 року група зросла до 70 країн. Всі учасники повинні підписати декларацію Відкритого Уряду, сукупності принципів, які вони зобов’язуються реалізувати в рамках національного плану дій. Досі учасники здійснили понад 2250 конкретних зобов’язань.

Трьома основними принципами декларації є прозорість, громадська участь і підзвітність. Прозорість означає підвищення доступності інформації про діяльність органів влади та їх діяльність має бути відкритою для якомога більшої кількості людей, що призведе до стандартів відкритих даних. Це не означає скасування секретності  всіх обговорень уряду, крок, який би швидко привів державу (або будь-яку іншу організацію) в глухий кут, але це значить зробити інформацію про те, що уряд знає і робить, видимою і зрозумілою.

Другий принцип, громадська участь, виходить з прозорості: ті, хто підписали декларацію, зобов’язуються “створити і використовувати  канали для отримання зворотнього зв’язку суспільства»  у політиці та “поглибити участь громадськості в розробці, моніторингу та оцінці діяльності уряду”.  Приведення цього зобов’язання в дію потребує регулювання, навіть технологічної революції. Замість застарілих “повідомлення і коментар” процедур, в яких законодавці і регулятори консультуються умисне кілька місяців або років про текст пропонованих правил, приймаючи пропозиції від зацікавлених сторін, а потім в кінцевому рахунку роблячи те, що дозволять політичні сили – уряди повинні перейти до методів, які сповіщають всіх зацікавлених громадян в режимі реального часу. У багатьох країнах законодавчі органи та урядові установи почали публікувати законопроекти на відкриті платформи, такі як Github, що також дозволить громадськості внести свій внесок в процес перегляду і контролю законопроектів.

Третім основним принципом декларації є підзвітність, охарактеризована в значній мірі, як професійна чесність. Країни-учасниці зобов’язуються мати надійні антикорупційні механізми та практики; прозорі державні фінанси та державні закупівельні процеси; програми по зміцненню правопорядку. На практиці, уряди повинні мати законний правовий механізм, який вимагає розкриття інформації про доходи і майно всіх вищих урядових чиновників, і ввести набір стримуючих чинників хабарництва.

Разом ці принципи передбачають набагато більш горизонтальні відносини між урядом і народом, ніж традиційні вертикальні відносини і демократій, і автократій. Експеримент відкритого уряду в даний час у всьому світі представляється як модель уряду з народом, а не лише для народу. Результатом є дуже тісні відносини між чиновниками та громадянами, які пропонують шаблон світу, де державні та мережеві актори можуть співіснувати в міжнародній системі.

Пишучи про “пов’язаність” 20 років тому, британський письменник і політичний радник Джефф Мульган стверджував, що, адаптуючись до постійної взаємозалежності, уряди і суспільство повинні переглянути свою політику, організаційні структури і принципи моралі. Постійна зв’язаність поставить на перше місце «взаємність, ідею давати і брати”, а відкритість, довіра та прозорість лежать в основі “інших способів правління”. Уряди  “закладуть основу передбачуваності, але залишать простір для людей, щоб організуватися в більш взаємодіючі структури”.

Мульган був пророчим: у багатьох моментах, проект відкритого уряду і подібні ініціативи спонукають до реалізації нового суспільного договору. Але люди не тільки організовують себе; вони також працююють безпосередньо з офіційними представниками уряду для кооперації з  державними службами. Реалізація спільних проектів втілює в собі філософію самоврядування, яка дуже відрізняється від республіканської форми представницької демократії, яку представляли американські батьки-засновники. Замість давати собою керувати через своїх представників, громадяни можуть безпосередньо взаємодіяти з урядом, щоб вирішити суспільні проблеми.

Мережі громадян, які вже беруть участь у проектах, де використовують  Інтернет, допомагають з кризовими комунікаціями у разі стихійних лих; вони допомагають проекту державного бюджету, законів і навіть Конституції. У майбутньому роль громадян у відкритому уряді стане основою міжнародної системи. Міністри закордонних справ, фінансів, юстиції, розвитку, навколишнього середовища, внутрішніх справ та інші, не кажучи вже про мерів—зайнявши більш важливу роль на світовій арені, вони принесуть з собою корпоративні і громадські мережі, до яких вони звикли залучатися у якості консультантів державних послуг.

Еволюція відкритих урядів показує, яким чином загальні цінності породжують загальні структури, спираючись на величезний потенціал цифрової платформи. Нації, готові приєднатися до проекту відкритого уряду, опановують цінності і розвивають структури, які дозволять пов’язати їх товариства та економіки тісно разом. Стратегія побудови відкритого простору починається від спільності союзників і партнерів , які сплітаються воєдино за допомогою безлічі різних державних, корпоративних і суспільних відносин. Уявіть собі набір шкільних друзів на Facebook, які залишаються пов’язані один з одним і додають  в це з’єднання своїх партнерів, ділових партнерів, батьків, дітей, друзів, волонтерів, колег-любителів спорту і різних хобі, які різняться, але сплітаються у тісному контакті через найбільш близьких членів спільноти.

Таким чином, Сполучені Штати повинні підтримувати і поглиблювати відносини з її нинішніми союзниками, за умови, що вони готові дотримуватися принципів відкритого суспільства і відкритого уряду. Спілки, побудовані у США у другій половині ХХ століття, були не тільки оплотом проти Радянського Союзу; вони також були основою загальної прихильності цінностей, закріплених у Загальній декларації прав людини. Ні Сполучені Штати, ні їхні союзники повністю не слідували цим цінностям, але вони намагаються робити це відкрито, через вільну пресу та свободу слова, з готовністю відгукуються на вимоги громадян, навіть якщо ці вимоги включають зміну влади.

Сполучені Штати не повинні спокійно споглядати на Японію або Європу зі своїми закритими громадами фінансів, промисловості, сфери послуг, зв’язку, освіти, медицини та інших життєво важливих соціально-економічних операцій. Вашингтону, звичайно, слід визнати прагнення союзників до автономії і самозахисту, але США повинні спонукати до інтегрованості мереж і працювати, щоб переконатися, що сумісність їх роботи дозріває в суспільстві.

Більш принциповим є те, що американським політикам слід задуматися в плані зміни політично-стратегічних альянсів у центри пов’язаності та можливостей. Багато з найбільш далекоглядних світових лідерів вже це зробили. Андерс Фог Расмуссен, генеральний секретар НАТО, пояснив ще в 2010 році, що організація прагне перетворитися в “мережу партнерств з безпеки і з центром для проведення консультацій з питань міжнародної безпеки”. Азії, що значно менше пов’язана у сфері безпеки і економіки, ніж Європа, Міністр оборони США Ештон Картер запропонував “принципову мережеву безпеку”, яка призначена поглибленню зв’язків між країнами на периферії  веб – безпеки і має стати її основою.

НОВИЙ СВІТОВИЙ ПОРЯДОК

Заключний етап будівництва відкритого суспільства – підтримка і розширення відкритої міжнародної системи. Вона повинна бути відкрита водночас для політичних діячів і мережевих акторів і перерозподіляти владні відносини між ними. Згідно теорії систем, рівень організації в замкнутій системі може тільки залишатися незмінним або зменшуватися. У відкритих системах, навпаки, рівень організації може збільшитися у відповідь на нові виклики і зміни. Це означає, що така система повинна бути в змозі перечекати коливання, пов’язані зі зміною владних відносин і включення в неї нових видів глобальних мереж.

Однак, нинішня міжнародна система, є фіксованою та ієрархічною. Деякі держави є більш рівними, ніж інші. Постійні члени Ради Безпеки ООН, держави-засновниці Світового Банку і Міжнародного валютного фонду—ці країни, які правили світом в 1945 році, розробили міжнародний порядок для збереження миру і процвітання, і для захисту власних інтересів. Хоча вони мали набагато більш універсальне розуміння міжнародного порядку, ніж їх попередники, вони створили набір надзвичайно корисливих механізмів для світу, який тоді налічував лише 73 тоді визнаних суверенних держав, у тому числі імперій з великою кількістю колоній.

Настав час для реформ. Організації, створені після Другої світової війни, залишаються важливими охоронцями законності та авторитету. Але вони повинні стати центрами більш швидкої і гнучкої системи, яка працює на рівні як і громадян, так і держави. Це означає остаточне рішення заміни повоєнних установ на новіших акторів. Це передбачає спрощення ієрархії між ООН та регіональними організаціями, так що останні можуть діяти більш самостійно або з попереднім, або наступним схваленням дій Ради Безпеки.

Перегляд Статуту ООН відкриє скриню Пандори. Суттєві зміни в минулому вимагали катаклізмів, якої світ не міг собі дозволити. Але великі держави не будуть чекати вічно. Вони будуть просто створювати свої власні системи з регіональними установами і мережами безпеки. Якщо нинішній міжнародний порядок виявиться занадто несприятливим до змін, то він просто зруйнується.  Як колись руйнація великих європейських герцогств: будівлі та церемонії залишаться, але влада перейде до інших рук.

Зміна влади повинна була проходити між державами ХХ і ХХІ століття, включаючи молоді країни Африки та Азії і віддаючи свої голоси тим країнам, які існували тільки у вигляді колоній (або зовсім не існували) в 1945 році. Але як вчений Джессіка Метьюз написала в 1997 році, вона також повинна мати місце між державами, так і недержавними суб’єктами—людьми і організаціями, які себе позиціонують як мережеві актори. Діяльність поганих веб- акторів щоденно загрожує глобальній безпеці і добробуту; найкращою відповіддю є створення інтегрованої мережі хороших веб-акторів: корпоративних, цивільних та громадських.

Деякі з існуючих мереж зв’язують лише урядових чиновників, і така система має бути реформованою. Ініціатива по забороні поширення, наприклад, дає право більш ніж 100 державам заборонити зброю масового знищення та пов’язаних з ним матеріалів. Оновлена версія постанови повинна зберегти її добровільний характер і правила прийняття рішень, але бути поєднана з якоюсь частиною ООН—зміна, яка би допомогла подолати критику Індії та інших країн щодо незаконності ініціативи. Багато інших нормативних, судових і законодавчих мереж повинні бути також офіційно закріплені в глобальних або регіональних установах. У зв’язку з цим, серед найбільш перспективних нових розробок – мережі мерів, чоловіків і жінок, які водночас мають право і можливість приймати рішення, які вплинуть на 54% населення світу.

Якщо вийти за рамки урядових чиновників, мережі міжнародних благодійних організацій вже мають тісні зв’язки з міжнародними організаціями. Управління Верховного комісара ООН у справах біженців працює з більш ніж 900 неурядовими організаціями ООН. ГАВІ (Глобальний альянс по вакцинації і імунізації) фінансується з боку промислово розвинених держав і допомагає країнам, що розвиваються отримати фінансування для програми імунізації. Благодійний фонд Блумберга надав кошти міжнародній мережі з питань зміни клімату, зокрема Глобальному пакту мерів з питань клімату та енергетики, яка з’єднує урядових і неурядових організацій у більш ніж 7100 містах по всьому світу в рамках боротьби з глобальним потеплінням.

Ці приклади – це тільки початок. Серед неурядових організацій, які отримали очікуваний статус спостерігача на засіданні ООН, більше тисячі з них були закриті через державні перепони сучасної міжнародної системи. Політичні суб’єкти, як і раніше, суворо все контролюють. Саме мережі, які поєднають традиційні ієрархічні організації, повинні відкрити свою систему формалізованих процедур, щоб забезпечити більш гнучкі механізми серед своїх членів і забезпечити взаємодію з громадянами, корпоративними і громадськими мережами. Адже якщо Facebook—з 1,7 млрд осіб, має більше населення, ніж будь-яка країна в світі, то він може функціонувати, як мережа мереж, надаючи платформу для людей, яких мережа з’єднує спонтанно: тоді Інтернет зможе свідомо і стратегічно внести більший внесок, ніж групи часто слабких держав.

Щоб побачити різницю між міжнародною системою ХХ і відкритою системою ХХІ століття, можна розглянути переговори по Транстихоокеанському партнерстві (ТТП) і Паризьку угоду зі зміни клімату. Переговори ТТП проводилися в приватному колі і залучили лише державних представників. Ця таємність породила недовіру серед громадян США і законодавцями і кинула елітарну тінь на ТТП, що призвело до різкої опозиції до його ратифікації. На паризьких переговорах, з іншого боку, були визнано, що ділові, наукові кола, громадянське суспільство – всі повинні зіграти свою роль у боротьбі зі зміною клімату. І тому переговори, хай і нечіткими і брудними вони були, залучили до проведення всіх: від лідерів корпорацій до активістів і мільярдерів- благодійників. Хоча в результаті угода не встановлює обов’язкові обмеження у відповідності з міжнародним правом, але вона буде робити набагато більше, ніж державоцентричні угоди, направлені на порятунок планети, оскільки держави будуть з’єднані різними суб’єктами її здійснення.

З плином часу, дії міждержавних організацій ХХ століття можуть перерости в глобальні і регіональні платформи для різних типів асоціацій між політичними лідерами і мережевими акторами. ООН, МВФ, Світовий банк, Світова  організація торгівлі, Європейський Союз, Організація американських держав, африканський союз, Асоціація держав Південно-Східної Азії, і інші організації можуть всі побудувати і, можливо, навіть перевершити свої початкові функції.

ЗАХИСТ ДЕРЖАВ І ГРОМАДЯН

Велика стратегія США за цими напрямками буде сприяти просуванню американських інтересів шляхом створення відкритого світового порядку, створеного з відкритого суспільства, відкритого уряду і відкритої міжнародної системи. Мета – це світ, в якому як і американські громадяни, так і іноземці знаходяться в безпеці, добробуті, й наділені  можливостями жити повноцінним і продуктивним життям. Це світ, в якому американці можуть захищати і просувати себе як американці, але й дотримуватися загальнолюдських цінностітей.

Цей відкритий світовий порядок повинен бути закріплений в міжнародно-правововій площині, яка визнає і захищає  держави та людей. Правовий порядок політичної гри визнає тільки суверенні держави, як агентів і суб’єктів міжнародного права з окремою і недоторканною сферою внутрішнього законодавства. Правовий порядок XXI століття повинен бути подвійний, визнаючи існування внутрішньої і міжнародної сфери дії і права, але бачачи межі між ними гнучкими.

У такому світі держави повинні бути гнучкі та подрібнені одночасно. Вони повинні продовжувати служити в якості головних діючих осіб, коли мова йде про боротьбу у міждержавній війні, поширення зброї, державний тероризм, злочинність, етнічні та релігійні конфлікти, прикордонні суперечки і багато інших питань. Але держави повинні також розглядатися в якості місця, де знаходяться мережеві суб’єкти, долаючи кордони, бо вони беруть участь у комерційних, цивільних, політичних і кримінальних справах, які впливають на міжнародний стан так само, як дії держави. Не можна сказати, яку форму в кінці отримає цей подвійний порядок. Досить дивно, але він народжується на наших очах—повільно, болісно, але невідворотно.

Витоки цієї зміни лежать в правозахисному русі ХХ століття, починаючи з Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років, у яких викладені правила війни для солдатів і мирних жителів. Але саме права людини стали політично поляризованими під час Холодної війни, де Захід відстоював громадянські і політичні права; а Схід – економічні, соціальні і культурні; обидві сторони мали тенденцію ігнорувати порушення в їх державах з протилежного табору. Коли багато заморожених конфліктів вибухнули в 1990-ті роки, світ повернувся знову до нагальних питань про громадян, які жорстоко потерпають від  власного уряду.

Першим кроком став розвиток міжнародного кримінального права, починаючи від повоєнного Нюрнберзького процесу до швидко зростаючого зводу законів і судів, з приведенням до відповідальності окремих осіб. Потім прийшли зміни в закон про гуманітарну інтервенцію.

У 2000 році у відповідь на заклик Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, уряд Канади зібрав групу видатних практиків зовнішньої політики та міжнародних юристів, щоб визначити, коли держави можуть і повинні вдатися до військових заходів для захисту людей, що знаходяться у сфері ризику в іншій державі. Міжнародна комісія з питань інтервенції та державного суверенітету прийшла до ідеї “обов’язок захищати “, пізніше скорочено до “R2P.” У своїй заключній доповіді комісія стверджувала, що держави, які підписали Статут ООН, прийняли певні «обов’язки членства». Зокрема, коли держава нехтує своїми обов’язками по захисту основних прав своїх громадян, інші держави несуть відповідальність за захист тих громадян, і, якщо необхідно, вдаються до військового втручання.

У 2005 році Генеральна Асамблея ООН прийняла пом’якшений варіант доктрини R2P. Кінцева резолюція оголошує, що  “кожна держава зобов’язана захищати своє населення від геноциду, воєнних злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людяності”. Якщо держави не в змозі зробити це, відповідальність переходить до міжнародного співтовариства, яке повинно використовувати мирні засоби для захисту населення, і, в разі необхідності вдатися до колективних дій через Раду Безпеки. З тих пір застосування доктрини виявилося досить суперечливим, особливо щодо санкціонованій ООН інтервенції в Лівії в 2011 році.

Колеса міжнародного права крутяться повільно. Принцип суверенної рівності, закріплений Вестфальским миром, зайняв сотні років, щоб привести його в дію. Але ідея R2P зуміла реалізуватися надзвичайно швидко: Рада Безпеки ООН вже послалася на доктрину 50 разів за останнє десятиліття. Сьогодні, коли каденція адміністрації Обами наближається до свого кінця, R2P вийшло з моди, але це явище тимчасове. Важливо те, що 68 років після прийняття революційної Загальної декларації прав людини, відносини суверена до своїх підданих отримують ще один рівень міжнародного контролю. Міжнародне право визнає держав і громадян одночасно. Подвійний порядок формується, тому політичні лідери мають підлаштовуватися до мережевого світу.

ВЛАДА НАРОДУ

Логіка такої зміни є безперечною. Навіть майстер з політичної гри Генрі Кіссінджер міг би погодитися. Він вказує, що світовий порядок після укладення Вестфальського миру, яким завершилася тридцятилітня війна, яка вбила, мабуть, третину населенння німецьких земель—був призначений, насамперед,  для створення більш досконалої системи, яка буде захищати людей від “насильних депортацій, незаконного використання майна, війни, яка знищує мирне населення”. Крім того, було підтверджене “право кожної держави, що поставила свій підпис, обрати свою внутрішню структуру та релігійну орієнтацію” , “гарантується, що меншини можуть сповідувати свою віру і бути вільними від перспектив насильницького навернення”. Іншими словами, Вестфальський світовий порядок доручено суверенній рівності держав не як самоціль, а як засіб захисту суб’єктів держав—людей.

Люди мають бути на першому місці. У країнах, де їх інтереси не головні,  рано чи пізно, вони скинуть свій уряд. Технологія, яка сприяє трансформації соціального і економічного порядку всередині країн—від ієрархії до мереж—дає людям більше енергії для дестабілізації політики, ніж коли-небудь раніше. Їх уряди також мають більше влади, ніж коли-небудь раніше, але межі і стіни, чи то фізичні або віртуальні, не зможуть у кінцевому рахунку втримати потужність об’єднаних громадян. Відкрите суспільство, відкритий уряд і відкрита міжнародна система – це ризикована система. Але це головна надія людства на використання енергії не тільки держави, але й бізнесу, вузів, громадських організацій та громадян для вирішення планетарних проблем, які зараз стосуються всіх.

Ініціатива Think Twice UA – створена для розвитку, дослідження та популяризації  think tanks – осередків дослідження державної політики.

Опубліковано англійською: Foreign Affairs https://www.foreignaffairs.com/articles/world/2016-10-04/how-succeed-networked-world

Автор: Анна-Марія Слотер, президент аналітичного центру New America Foundation, професор Прінстонського університету, в Державному департаменті часів Хіларі Клінтон займала посаду директора з планування політик.

Переклад: Think Twice UA